Завдання під час дистанційнго навчання з 25.04 по 29.04.2022 р.

Дистанційне навчання

 (25 -29.04.22)                                                                        

    Вч. Чабан Л.І.

25.04.22

5 клас. Народознавство Тема. Етнічні групи Одещини. Болгари      https://lowcost.ua/odesa-region-guide/   https://od.suspilne.media/episode/31273    https://www.youtube.com/watch?v=rPOgxUUMhCU      https://www.youtube.com/watch?v=HI14YNwqoG8 

6 клас. Етногафія.  Тема. Традиційний український народний одяг: чоловічий та жіночий (буденний, святковий, весільний). https://officiel-online.com/news?id=8498  https://www.youtube.com/watch?v=oUmETIokXDs https://www.youtube.com/watch?v=e77zjcqbXf8  https://www.youtube.com/watch?v=5M0UyBGyOZ8

26.04.22

8 клас Історія України. Тема § 29. Південна Україна. Ліквідація Запорозької Січі Колоніальна політика Російської імперії щодо України у 18 століття, і, зокрема, у другій його половині, була безкомпромісною, нещадною та жорстокою. Зрозуміло, що російська влада не мала жодних намірів щодо збереження української автономії, яка гарантувалася Березневими статтями 1654 року. Вони регламентували політичні, правові, фінансові і військові питання України після Переяславської ради. Як відомо, після палацового перевороту 1762 року на московський імператорський престол зійшла Катерина II, яка одразу спрямувала всі зусилля на посилення влади самодержавства у величезній імперії. Саме за її правління, в період 1764-1783 років, було завдано найвідчутнішого удару по українській вольниці. Історик Наталія Яковенко у своїй праці цитує одну із інструкції імператриці прокуророві Сенату князю Олександрові В’яземському. “Мала Росія, Ліфляндія, і Фінляндія, суть провінції, які правляться дарованими їм привілеями. Порушувати ці привілеї зразу було б непристойно, але й не можна вважати ці провінції чужими й поводитись з ними як з чужими землями, це була б дурниця. Ці провінції… треба зручними способами привести до того, щоб вони обрусіли й перестали дивитись, як вовки в ліс… Коли ж у Малоросії не буде гетьмана, то треба намагатися, щоб час і назва гетьманів щезли…”, – писала вінценосна особа. Свою політику зі знищення українського традиційного устрою та, загалом, “очищення” пам’яті українців від славетного минулого, Катерина ІІ розпочала практично відразу після “помазання”. Так, вже у 1764 році, за рішенням імператриці, в Лівобережній та Слобідській Україні було ліквідовано інститут гетьманства. Вся повнота влади зосередилися в так званій Другій Малоросійській колегії, а точніше, у руках графа Петра Румянцева, який її і очолив. Ще одним важливим кроком із імперського підкорення України, стало скасування у 1781 році сотенно-полкового устрою Гетьманщини. По суті, це означало ліквідацію українських козацьких полків. Натомість, було запроваджено російську імперську систему адміністративного управління – створено Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське намісництва  Фактично у 1783-му завершився процес закріпачення селян тієї України, яка була підконтрольна Москві. На додаток, у 1785-му, на Україні поширено дію “Жалувальної грамоти дворянству”. Вона звільняла українську знать від військової служби та урівнювала її у правах з російським дворянством. Цим самим, російська влада лише посилила протистояння в середині українського суспільства.  Як можна було здійснити такий широкий наступ на українську автономію? Очевидно, тільки після знищення тих, хто міг чинити опір цьому. На той час це було українське козацтво і Запорізька Січ, як його осередок та символ нескореності.  Її було зруйновано 16 червня 1775 року. Саме тоді російські війська під командуванням генерала Петра Текелія повністю знищили Запорізьку Січ.  Нагода реалізувати давній план Москві випала після закінчення Російсько-турецької війни 1768-1774 років. Тоді Москві перемогти допомогли запорожці. Підсумком війни стало підписання Кючук-Кайнарджійського договору. За ним московська імперія отримувала Керч та фортецю Єнікале, землі між Південним Бугом та Дніпром, фортецю Кінбурн на березі Дніпровського лиману. Російські кораблі отримали права вільного проходу через протоки, а Крим оголошувався незалежним від Османської імперії. Після цих здобутків козаки стали непотрібні. У червні 1775 року російські війська, які поверталися з османського походу, раптово оточили Запорізьку Січ. Під командуванням генерала Петра Текелія перебували 10 піхотних і 13 донських козачих полків, 8 полків регулярної кінноти, та 20 гусарський і 17 пікінерський ескадрони. Натомість, на самій Запорізькій Січі перебувало лише кілька тисяч запорожців. Більшість козаків, після завершення війни, роз’їхалась по паланках і зимівниках. Опиратися російським силам не було змоги через велику чисельність московитського війська. Крім того, майже вся козацька старшина перебувала на Січі. Через це, козаки, які не були в оточенні, залишилися без командування та не могли прийти на підмогу обложеним побратимам. Після оголошення Текелією імператорського указу про ліквідації Січі, запорожці зібралися на раду. На ній було вирішено скласти зброю перед московитами та не проливати кров. Як наслідок – 16 червня 1775 року російськими військами було повністю зруйновано Запорізьку Січ. Січове майно та козацькі документи вивезли до Петербургу. Козацьку старшину та кошового отамана Петра Калнишевського звинуватили у зраді та відправили у заслання. Останній кошовий запорожців Калнишевський провів решту свого життя у Соловецькому монастирі, де він і помер у 1803-му у віці 113 років. Запорізька Січ зникла, однак січове товариство вижило. Незначна частина запорожців залишилася на місці або повідходила на Правобережжя, Лівобережжя й Слобожанщину. Чимало січовиків втекли на очаківську територію, підвладну турецькому султанові. Це стурбувало російський уряд. У зв’язку із загостренням російсько-турецьких взаємин він наказав новоросійському губернаторові перетягти втікачів на свій бік і створити з них військо. У 1788 році із запорозьких козаків було сформовано так зване “Військо вірних козаків”, згодом перейменоване у “Чорноморське козацьке військо”. Частина запорожців відійшла у гирло Дунаю, на територію, яка належала Османській імперії, і там заснувала Задунайську Січ, її внутрішній устрій копіював устрій Запорозької Січі. Вона проіснувала до 1828 року. Однак, не зважаючи, на те, що Запорізька Січ зникла, історія козацтва виявилися невмирущою. Українці і сьогодні шанують і відновлюють козацькі традиції, звичаї та обряди. Епоха козаччини була і залишається основою патріотичного виховання.

https://www.youtube.com/watch?v=awxXt0MWuXs                                     https://www.youtube.com/watch?v=4fzcQAqYj5E

Завдання: опрацюйте матеріал теми розміщений в групі, у підручнику, перегляньте відео до уроку

7 клас. Етногафія.  Тема. Провідний тиждень (язичницька та християнська обрядовість) https://maximum.fm/providna-nedilya-2019-istoriya-tradiciyi-ta-prikmeti-svyata-v-ukrayini_n159843 Провідна або поминальна неділя, проводи, провідки, гробки, опроводи, радониця, дарна неділя, радниця, Томина неділя – все це назви однієї і тої ж традиції – згадувати душі померлих в першу після Великодня неділю. А другий тиждень після Пасхи називають поминальним тижнем.  Обряди та звичаї у поминальні дні Традиції розказують, що на Великдень Бог відпускає душі померлих на землю. До речі, прийнято впродовж тижня після Великодня виставляти на вікно запалену свічку, щоб душі знайшли дорогу додому, а також кілька крашанок, щоб задовільнити їхній голод. А в поминальну неділю душі повертаються назад на небо. От родичі і приходять на цвинтар попрощатися. А якщо в цей день іде дощ, то якась із душ ніби-то плаче через те, що Господь її не відпустив за гріхи. Але насправді традиція проводів з’явилася раніше від християнства і має язичницькі корені. Тому певний час ревні християни активно боролися із таким обрядом. Хоча з часом все ж таки поминальна неділя органічно вписалася у релігійний цикл Великодніх свят. Радуниця, як ще називають Томину неділю, згадується ще у давньоруських літописах:
На другой неделе во вторникь на заутріе по Радонице. Тоді, за язичницькими традиціями, поминали родичів у період весняного відновлення природи. В ті часи це дійство символізувало колообіг “життя-смерть-життя”. Вважалося, що спільна із покійними трапеза живим додавала впевненості у сьогоденні, а мертвим допомагала заспокоїти дух. Коли ця традиція перекочувала до християнства, її дещо змінили. Почали відспівувати молитви не тільки в церквах, але й на цвинтарі. Освячували їжу, а вже тоді, біля могил, ділилася свяченою трапезою. Серед особливих страв виокремлюють: паску (можна залишити освячену ще з Великодня), книші, коливо, пироги, фарбували нову порцію крашанок. Ще за язичництва господиня, окрім колива, у ці дні готувала страви, які особливо любили померлі при житті. Усі зносили їжу на кладовище, стелили скатертини між могил і ділились між собою стравами. Люди вірили, що довге і щасливе життя їм могли дарувати молитви, прочитані вранці на Провідну неділю. Причому молитви повинні бути звернені не тільки до Господа, але і до своїх померлих родичів, які на тому світі попросять за своїх рідних. Релігієзнавці стверджують, що поминальна неділя завжди була особливою. В цей день люди можуть не тільки згадати усіх своїх родичів, але і духовно поєднатися з ними, насититись позитивною енергією і силами для подальшого життя і втілення своїх планів.

27.04.22

8 клас Історія України. Тема Українське козацтво після ліквідації Запорізької Січі    Після руйнування в 1775 р. російськими військами Нової Січі й ліквідації указом цариці Катерини II Війська Запорізького більша частина козаків таємно зібралася й на байдаках рушила на землі, що на той час належали Туреччині. Запорожці оселилися спочатку поблизу м. Хаджибея (нині м. Одеса). Згодом вони перебралися на лівий, а пізніше й на правий берег Дунаю, заснувавши Задунайську Січ (1776-1828 рр.).

Задунайська Січ на цілих півстоліття продовжила політичні традиції Запорізької Січі, дала можливість десяткам тисяч втікачів з України знайти життя без кріпацтва.

Задунайці зберігали звичаї і устрій Запорізької Січі, зокрема мали ту ж саму кількість куренів, що й на Запоріжжі (38). Кожен курінь мав назву за назвою місцевості в Україні, з якої походили козаки цього куреня – Полтавський, Уманський, Канівський, Корсунський, Батуринський та ін.На чолі кожного куреня стояв курінний отаман. Кошового і курінних отаманів, як і на Запоріжжі, обирала відповідно генеральна і курінна козацька рада. Отаман мав широкі військово-адміністративні права та вирішував деякі судові справи.Козаки зобов’язані були нести прикордонну службу та брати участь у походах турецьких військ.Задунайська Січ поповнювалася численними вихідцями з України, які самостійно або разом із родинами втікали від закріпачення. Постійний потік утікачів підтверджував, що під владою турецького султана виявилося більше свободи, ніж у Російській імперії.Старші козаки, які пережили руйнування Січі, були налаштовані різко проти влади Російської імперії. Саме через це історія Задунайської Січі, відірваної від України, тривала так довго.Водночас поступово на Січі накопичувалася значна кількість покозачених селян – утікачів з України, які мріяли будь-що повернутися на Батьківщину. Завдяки цим настроям у травні 1828 р., під час початку чергової російсько-турецької війни, півторатисячний загін задунайців на чолі з кошовим Йосипом Гладким перейшов на бік російської армії. У відповідь на це турки зруйнували Задунайську Січ і перебили чимало козаків, що залишалися там. Після цього чимало задунайців поселилися у Бессарабії (нині Одеська обл.), решта не схотіли повертатися до Російської імперії й оселилися на землях Банату (нині Західна Румунія), а також у Воєводині (нині Сербія). Після закінчення російсько-турецької війни царський уряд поселив козаків-задунайців Йосипа Гладкого на Азовському узбережжі, сформувавши з них Азовське козацьке військо (1832-1864 рр.). Це військо мало суттєво обмежене внутрішнє самоврядування у порівнянні із Задунайською Січчю. Місця поселення козаків Азовського війська охоплювали частину стародавніх територій Війська Запорізького (між сучасними містами Бердянськом і Маріуполем у сучасних Запорізькій і Донецькій областях). Центр Азовського козацького війська був спочатку в станиці Петровській, а згодом у м. Маріуполі. З козаків Азовського козацького війська у 1837 р. була сформована Азовська козацька флотилія задля крейсирування вздовж узбережжя Кавказу. Після закінчення Кримської війни 1853-1856 рр. азовських козаків почали примусово переселяти на Кубань. Невдоволені цими діями царського уряду козаки підняли повстання, яке було жорстоко придушене російськими військами. У 1864 р. за царським указом Азовське козацьке військо було ліквідоване. Його клейноди, зброю й флотилію було передано до Кубанського козацького війська, а самих азовських козаків перевели в селянський стан. На самій же Україні після руйнування Запорізької Січі значна частина запорожців лишилася у своїх містах і селах та не пішла за Дунай, зайнявшись господарською діяльністю. Невдовзі після руйнування Січі частині запорожців було запропоновано вступити до новосформованого Бузького козацького війська, створеного як прикордонна сторожа над Південним Бугом. Це військо брало участь у російсько-турецькій війні 1787-1791 рр., зокрема в штурмі Очакова та Ізмаїла. У 1797 р. Бузьке козацьке військо було ліквідоване, а з наближенням нової війни відновлене у 1803 р. У 1817 р. бузьких козаків було примусово перетворено на військових поселенців, що викликало їхнє повстання, яке придушили російські війська. Також певний час напередодні і в час російсько-французької та російсько-турецьких воєн існували інші формування українських козаків – Катеринославське козацьке військо між р. Інгулом і Південним Бугом (1787—1796 рр.), Усть-Дунайське буджацьке козацьке військо в Південній Бессарабії (1806-1807 рр., 1828-1856 рр.), Українське козацьке військо (1812-1814 рр.). Ці формування мали обмежене самоврядування, однак зберігали козацькі традиції та рятували частину населення України від закріпачення. Російська імперія терпіла залишки українського козацького самоврядування доти, доки їй потрібні були війська. Водночас існування Азовського й Бузького козацьких військ зберегло, хоч і обмежені, традиції козацького самоврядування на старовинних землях Запорізької Січі, зміцнило козацьку присутність на цих споконвічних українських землях та дало можливість тисячам козаків та їхнім родинам не потрапити до кріпацтва. Російський царат так і не наважився запровадити кріпацтво на колишніх землях Запорізької Січі, на відміну від решти території України. У 1780-х рр., після приєднання Криму до Росії й ліквідації Кримського ханства, що відбулося в 1783 р., російський генерал Григорій Потьомкін почав відновлення козацьких частин на добровільній основі з метою використати їхній військовий досвід та звитягу в бойових діях проти Туреччини. З початком нової російсько-турецької війни (1787-1791 рр.) російський уряд терміново згадав про запорожців. У грудні 1787 р. за наказом Потьомкіна українські козаки перейшли до Васильківського урочища в гирлі Дніпра, де заклали військовий кіш. На військовій раді кошовим отаманом було обрано Сидора Білого, старшину і 38 курінних отаманів «як одвіку водилося у Запорізькому Війську». У лютому 1788 р. царат створив особливе військо із колишніх запорожців, назвавши його «Військом вірних козаків», під керівництвом запорізького старшини Сидора Білого та Захарія Чепіги. У 1788 р. це військо булл перейменовано на Чорноморське козацьке військо. Козакам повернули військові клейноди Запорізької Січі, відібрані при розгромі Січі російськими військами.

У бойових діях брали участь не лише запорожці, а й інші українці. Г. Потьомкін наказував набирати на новостворений російський Чорноморський флот моряків із селя Південної України, «як одвічних мореплавців і переможців над ворогом». У 1787 р. в бою за Кінбурнську фортецю зустрілися козаки Задунайської Січі та козаки С. Білого – учорашні запорожці, змушені воювати за чужі держави – Російську і Османську імперії. І ті й інші відмовилися воювати проти своїх співвітчизників. У двох запеклих боях 1788 р. у Дніпровському лимані козаки С. Білого завдали значних втрат турецькому флотові. У бою поблизу Очакова в червні 1788 р. в атаці Лиманської флотилії козацьких чайок на потужні турецькі фрегати і лінкори Сидір Білий був тяжко поранений і згодом помер від ран. Керівництво козаками перебрав на себе Антін Головатий. Козацькі кораблі виявились ефективною зброєю проти великих вітрильних кораблів. У шторм козацькі чайки буксирували судна з десантом та успішно штурмували великі ворожі вітрильники. Після цього бою втрати турків сягали шести лінійних кораблів, двох фрегатів, сімох малих суден та близько шести тисяч чоловік. Чорноморська козацька флотилія залишалася головною ударною силою російського флоту. У різні періоди ця флотилія налічувала від 120 до 200 чайок.

У липні 1788 р. розпочався штурм російською армією та українськими козаками Очакова. Перед Очаковом на острові Березань стояла турецька артилерійська батарея, яка перетворила острів на міцну твердиню, посиливши неприступність фортеці Очаків. Кілька разів російський полководець О. Суворов намагався взяти острів, але щоразу турецький гарнізон завдавав йому поразки. Ситуацію вирішили українські козаки. Головатий організував спостереження за островом і незабаром виявив, що частина турецької залоги час від часу вирушає за харчами з острова до Очакова. У листопаді 1788 р., вистеживши, що частина гарнізону з острова Березань відбула до Очакова за провіантом, А. Головатий на чайках з 800 козаками серед дня підплив до острова з боку його скелястих берегів. Турецька батарея відкрила вогонь, але козаки швидко увійшли під прикриття скель і, знявши з чайок дрібні гармати, атакували турків. У турецьких шанцях перебувала лише артилерійська обслуга, тож козаки, вибивши її з позицій, захопили батарею. Частина турецького гарнізону, відступивши, зачинилась у фортеці посеред острова. Антін Головатий швидко розвернув турецьку батарею й почав руйнувати нею стіни фортеці. Невдовзі турецький комендант острова змушений був капітулювати перед українськими козаками.  За взяття фортеці на Березані російський фельдмаршал Г. Потьомкін  нагородив Антона Головатого своїм власним орденом Святого Георгія.  Так само й під час штурму самого Очакова українські козаки першими видерлися на мури міста. Найпершим з них був козак Миклуха, який одержав за це дворянське звання. Проте головні політичні й територіальні питання були вирішені на шкоду козакам. Потьомкін наказав козацькому кошеві переселитися з урочища на Дніпрі, оскільки його перебування там засвідчувало, що саме запорожці відвоювали ці землі й мають на них законне право. У 1789 р. запорожці під проводом Антона Головатого відіграли головну роль у захопленні турецької фортеці Хаджибей (нині м. Одеса). Козацька кіннота з ходу оволоділа околицями Хаджибея і після нетривалого, але запеклого штурму із моря й суходолу взяла фортецю. Того ж року українські козаки захопили турецькі фортеці Акерман (нині м. Білгород-Дністровський) та Тягиню (нині м. Бендери в Молдові). Також українські козаки разом із російськими військами брали участь у штурмі турецьких фортець Тульча, Ісакча і Кілія. Загалом під час війни 1787-1791 рр. в операціях під Кінбурном, Очаковом, Фокшанами, Римником, Хаджибеєм, Килією, Ізмаїлом, Мачином, Бендерами та ін. брали участь кілька десятків тисяч українських козаків.

У грудні 1790 р. козацькі загони під проводом А. Головатого і З. Чепіги відіграли ключову роль при штурмі потужної турецької фортеці Ізмаїл. Козаки захопили сусідній острів Сулин, де розташовувалася турецька батарея, козацький флот блокував підвезення Ізмаїлу підкріплень. Українські козаки першими вдерлися до Ізмаїла, захопили цитадельну башту Ізмаїла і лише згодом були підтримані військами Суворова. Козаки сподівалися, що вірною службою й боротьбою проти спільного ворога можна заслужити у колонізаторів право вільно жити на рідній землі. Натомість указом цариці Катерини II від жовтня 1792 р. козакам для проживання були визначені землі на Таманському півострові на Кубані, де було створено Чорноморське козацьке військо. Прибувши на нове місце поселення на Кубані, козаки зберегли основні порядки Запорізької Січі, розселившись 38 куренями. У 1860 р. Чорноморське козацьке військо було перейменоване на Кубанське, яке існувало до 1920 р. Українські козаки принесли на Кубань українські традиції, які вповні збереглися до часів голодомору українців Кубані в 1932-1933 рр., а в окремих місцях існують і до наших часів.

Козаків фактично депортували за межі України. Тих, хто не хотів переселятися, чекало кріпацтво. Українським козакам, які своєю кров’ю відвоювали нові землі в Туреччини, місця на рідній землі не знайшлося. Такою була дяка імперії. Російській імперії не були потрібні навіть лояльні українські козаки, а необхідно було лише використання їх у війнах у якості «гарматного м’яса» та колонізація й загарбання одвічних козацьких земель.   https://www.youtube.com/watch?v=glrsKIeswGY            Петро Калнишевський - останній кошовий Запорізької Січі   https://www.youtube.com/watch?v=ZkLlySs792w 

    (Пам’ятник останньому кошовому отаману Запорізької Січі Петру Калнишевському ) 4 червня 1775 р., за наказом імператриці Катерини ІІ Запорізька Січ була зайнята російськими військами. На другий день, за розпорядженням царського генерала Текелі з січових сховищ забрали і вивезли боєприпаси, козацькі клейноди, матеріальні цінності й архів запорізької військової канцелярії. Кошового отамана Петра Калнишевського, військового писаря Івана Глобу і військового суддю Павла Головатого було арештовано в наметі Текелі і закуто в кайдани.  10 червня 1776 р. згідно з указом Катерини ІІ за № 1419 останній кошовий П.Калнишевський під охороною 7 конвоїрів був відправлений на довічне заслання у Соловецький монастир «за віроломне буйство та розорення російських підданих». Більшість дослідників вважає, що П.Калнишевський народився на св. Петра, 20 червня 1690 р. Документи вперше згадують про нього як про військового осавула в 1750 р. У травні 1755 р. П.Калнишевський у складі депутації Війська Запорізького був відряджений до Петербурга. Посланці домагалися скасування мита на товари, які ввозилися до Запоріжжя, а також збільшення річної плати Війську Запорізькому. Перебування депутації в Петербурзі тривало більше року. Кожне з порушених питань викликало тривалу бюрократичну тяганину й нескінченне листування. У 1757 р. П.Калнишевський вдруге обійняв посаду осавула, а в 1758 р. його обирають військовим суддею. Кошовим отаманом уперше він став у 1762 р. у віці 72 років і перебував на цій посаді менше року. В 1765 р. П.Калнишевський знову обраний кошовим і залишався ним до знищення Запорізької Січі у 1775 р. Російський уряд намагався максимально використати запорізьких козаків у воєнних діях проти Туреччини, зокрема, у війні 1768-1774 рр. Кошовий отаман, якому в 1768 р., на початку війни, було 78 років, а на її закінчення – 84 роки, показав себе талановитим полководцем. 5 січня 1771 року Катерина ІІ видала указ, яким «за отличные в прошлую и нынешнюю кампании отлично-храбрые противу неприятеля поступки и особливое к службе усердие» пожалувала П.Калнишевському золоту медаль, оздоблену діамантами, з власним портретом. Цю медаль слід було носити на шиї на Андріївській стрічці. Ще 16 запорізьких старшин отримали золоті медалі вартістю 30 червінців без діамантів. Під час війни з Туреччиною українські козаки прославилися  своєю мужністю і військовою доблестю. Аби пристати до козацької честі багато російських офіцерів і сановників намагалися записатися в один із 38 козацьких куренів. Першим записалися граф Панін та князь Прозоровський, згодом – астроном Ейлер, у 1772 р. – фаворит імператриці генерал-поручик Потьомкін. За давнім козацьким звичаєм його нарекли новим прізвиськом – Грицьком Нечесою (за велику патлату білу перуку).  Кючук-Кайнарджійська угода Росії з Туреччиною 10 липня 1774 року, що завершила війну, стала черговим поштовхом для царизму в реалізації смертного вироку Запорізькій Січі. Вищі урядові чиновники Росії П.Румянцев, М.Панін, Г.Потьомкін вважали, що Запорізька Січ як бастіон проти турецько-татарської експансії стала непотрібною. А на думку імператриці Катерини ІІ, існування в тилу імперії Запорізької Січі було надто небезпечним для монархії. Не забула імператриця й того, що під час селянської війни під проводом О.Пугачова Запоріжжя підтримувало повсталих і багато хто з її учасників знайшли притулок на Січі. Для ліквідації Запорізької Січі були використані війська під керівництвом генерала Текелі загальною кількістю понад 100 тис. осіб, що поверталися з російсько-турецької війни. Царські війська швидко зайняли Запоріжжя, певною мірою завдяки раптовому нападу, а також малочисельній силі січової залоги. Більшість козаків у той час розійшлися по домівках або подалися на промисли. Та й сам кошовий П.Калнишевський не хотів пролиття козацької крові, стримував запорожців, не дозволив відімкнути пушкарню, де зберігались гармати, порох, кулі та інша зброя. Про трагічну долю колишніх запорізьких керівників не могли довідатись навіть найближчі родичі. Лише значно пізніше, майже через століття, дослідники встановили, що кошового П.Калнишевського заслали в Соловецький монастир, військового писаря Глобу – в Туруханський, а військового суддю Головатого – в Тобольський монастир. Останній кошовий отаман запорізьких козаків провів чверть століття в нелюдських умовах, він був по суті живцем замурований у кам’яному мішку. Лише тричі на рік – на Пасху, Преображення та Різдво – його виводили з келії. У 1801 р. новим російським царем став Олександр ІІ. Було оголошено загальну амністію, однак, 110-річний П.Калнишевський відмовився залишати монастир, вказавши в «проханні» на царське ім’я: «…не можу одважитися йти в дорогу таку далеку, а вирішив залишок днів моїх присвятити служінню єдиному Богу у цьому блаженному усамітненні, до якого за двадцять п’ять років звик я остаточно…». Помер П.Калнишевський на 113 році життя 31 жовтня 1803 року. Похований біля Свято-Преображенського собору Соловецького монастиря.  Завдання: опрацювання § 29(продовження). Перегляньте відео до теми уроку, прочитайте матеріал у групі та у підручнику, підготуйтеся до практичної роботи та тестів з даної теми

9 клас. Історія України. Тема: Розділ VІ. Українські землі у складі Російської імперії на початку XX ст.   §23. Соціально-економічний розвиток українських земель

https://www.youtube.com/watch?v=7InwLLVCX54  Завдання: 1) Переглянути відео-урок.   2) Прочитати текст (тут або за підручником). 3) Виконати завдання в кінці тексту (усно і письмово у робочому зошиті - фото-звіт). Розвиток промисловості Початок XX ст. для українських земель був пов’язаний з економічною кризою 1900—1903 рр. У Наддніпрянській Україні від неї особливо постраждали найрозвиненіші галузі промисловості — кам’яновугільна та металургійна. Більшість гірничорудних і металургійних підприємств скоротили виробництво, а деякі взагалі припинил існування. Криза супроводжувалася скороченням кількості дрібних фабрик і заводів та поглиненням їх великими підприємствами. Унаслідок цього в промисловості відбувалася концентрація виробництва. На великих підприємствах Наддніпрянщини працювало понад 44 % всіх промислових робітників, у той час як у США — 33 %. П’ять металургійних заводів українського півдня становили 25 % загальноросійського виробництва чавуну, а українські цукрові заводи Бродського, Терещенка, Харитоненка, Ярошинського і Бобринського — 60 % цукру-рафінаду. Концентрація виробництва — зростання кількості великих підприємств і зосередження на них значної частини засобів виробництва, робочої сили та продукції. Концентрація промислового виробництва сприяла розгортанню процесу монополізації, тобто утворенню монополій у металургійній, кам’яновугільній та залізорудній галузях. Через відсутність конкуренції монополісти вдавалися до завищення цін на свою продукцію й отримували надприбутки навіть у кризові роки. Найпоширенішою формою монополістичних об’єднань у промисловості стали синдикати. На початку XX ст. у Наддніпрянщині з’явилися синдикати «Продамет» (1902 р.), «Трубопродаж» (1902 р.), «Продаруд» (1908 р.), «Продвугілля» (1904 р.), «Дріт» (1908 р.) та інші. Особливістю монополій на українських землях було те, що їх в основному контролював іноземний капітал — британський, французький, бельгійський і німецький. Так, іноземним компаніям, які більшість своїх прибутків вивозили за кордон, належало 90 % основного капіталу в металургії та 63 % у видобутку вугілля. Важливою особливістю промислового розвитку українських земель був нерівномірний розвиток регіонів. Так, найбільш динамічно розвивалися південь і схід України, де було зосереджене основне промислове виробництво. На Правобережній Україні провідні позиції посідали аграрний сектор та пов’язані з ним галузі промисловості (харчова і легка). Проте Лівобережжя помітно відставало від інших регіонів; тут зберігалися значні залишки кріпацтва. Поступово на українських землях склалася певна спеціалізація промислових районів. Донбас став центром вугільної промисловості, Нікопольський басейн — марганцевої, Кривий Ріг — залізорудної, Правобережжя і певною мірою Лівобережжя — цукрової. До того ж ці осередки промислового виробництва набули загальноімперського значення. Незважаючи на те що на українських землях був зосереджений значний промисловий потенціал, підпорядкованість імперському центру зумовлювала значні зміни у структурі економіки: понад 70 % продукції промисловості становили сировина й напівфабрикати. На початку XX ст. у становищі робітників відбулися помітні позитивні зрушення: зросла заробітна плата, робочий день було законодавчо обмежено 11,5 годинами тощо. Проте ці зрушення стосувалися лише незначної частки кваліфікованих робітників, зайнятих у металургійній та металообробній промисловості. Решта робітників і далі жила в нестерпних умовах. Кризу 1900—1903 рр. змінила економічна депресія 1904—1909 рр. Із кінця 1909 р. розпочалося економічне піднесення, що тривало до початку Першої світової війни. На 1913 р. Наддніпрянщина стала основним виробником багатьох видів продукції в Російській імперії.   Розвиток сільського господарства На початку XX ст. в сільському господарстві Наддніпрянщини тривали процеси, що були започатковані аграрною реформою 1861 р., а саме: перерозподіл земель на користь тих власників, які пристосували свої господарства до ринкових потреб; зростання товарності господарств; поява надлишку робочої сили; запровадження в сільськогосподарське виробництво новітньої техніки й досягнень агрокультури. У Наддніпрянській Україні існувало 32,5 тис. поміщицьких господарств, яким належало 10,9 млн десятин землі, і 3 млн селянських господарств, що мали 20 млн десятин землі. Малоземелля примушувало селян орендувати землі в поміщиків на правах відробітку, що і гальмувало розвиток сільського господарства. Напередодні Першої світової війни малоземельні й безземельні селяни в Наддніпрянщині становили щонайменше 80 % селянства, а заможні селяни — лише 5 %. Важким тягарем для селян були викупні платежі на землю, які вони сплачували за реформою 1861 р. Ці та інші явища стали причиною зростання на початку XX ст. соціальної напруженості на селі (у 1902 р. Полтавську і Харківську губернії охопило селянське повстання, яке тривало три тижні). Аграрне питання стало одним із головних у Російській імперії. Значна частина поміщиків у пореформений період не змогла пристосуватися до нових умов господарювання. Упродовж 1877—1905 рр. поміщики продали переважно заможним селянам майже третину своїх земель. Деякі створили у своїх маєтках ефективні багатогалузеві господарства, що були засновані на вільнонайманій праці. Провідна роль у сільському господарстві Наддніпрянської України належала товарному зерновому виробництву. На початку XX ст. в краї збирали понад 75 % від загального обсягу озимої пшениці в Російській імперії. Зберігалася й поглиблювалася сформована в попереднє століття районна сільськогосподарська спеціалізація. На Півдні переважало товарне зернове господарство, на Правобережжі — товарне бурякове виробництво, на Лівобережжі й Слобожанщині — товарне бурякове виробництво та вирощування тютюну. Товарне тваринництво у структурі сільськогосподарського виробництва посідало досить незначне місце.Запитання та завдання1. Що таке концентрація виробництва?  2. Яка форма монополістичних об'єднань переважала в промисловості Наддніпрянщини? 3. У якому регіоні Наддніпрянщини переважало товарне зернове господарство? 4. Якими були характерні риси розвитку промисловості на українських землях? 5. Охарактеризуйте розвиток сільського господарства в тогочасній Наддніпрянській Україні. (письмово у робочому зошиті – обов’язково)

9 клас. Всесвітня історія. Тема. § 22. Спроби модернізації Османської імперії. Молодотурецька революція 1908 р. Спроби модернізації Персії (Ірану). Революція 1905-1911 рр.  https://www.youtube.com/watch?v=zdW1DnyFV98  https://naurok.com.ua/sprobi-modernizaci-osmansko-imperi-molodoturecka-revolyuciya-1908-r-sprobi-modernizaci-iranu-persi-revolyuciya-1905-1911-rr-238359.html   завдання: опрацювати матеріал нової теми у підручнику. переглянути відео і презентацію до уроку; дати відповіді на питання та виконати завдання з нової теми у підручнику та презентації.

10 клас. Громадянська освіта. Тема. Лобіювання інтересів та корупція. Поняття лобізму. Сутність корупції та корупційних ризиків. https://naurok.com.ua/prezentaciya-lobiyuvannya-interesiv-ta-korupciya-235934.html   ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ 1. Що таке лобізм? Звідки походить його назва? 2. На які види можна поділити лобізм? 3. Що таке корупція? 4. До яких наслідків для суспільства призводить високий рівень корупції у країні? 5. У чому, на вашу думку, полягає відмінність між лобізмом та корупцією? 6. Які форми корупції ви можете назвати?  Завдання :опрацюйте матеріал теми у підручнику. перегляньте презентацію, виконайте завдання та дайте відповіді на питання до теми у підручнику і в групі (усно),  письмово - . Чи може існувати держава, абсолютно вільна від корупції? Відповідь аргументуйте(фото-звіт)

8 клас. Мистецтво Тема. Тема 30-31. Реалістичний стиль в образотворчому мистецтві https://www.youtube.com/watch?v=Y0gNAAL9Ibo https://www.youtube.com/watch?v=uIAqtiOY2ps   https://naurok.com.ua/prezentaciya-do-uroku-30-realistichniy-stil-v-obrazotvorchomu-mistectvi-112791.html

Завдання: опрацюйте матеріал до теми уроку у підручнику, перегляньте відео та  презентацію до уроку; сформулюйте відповіді на питання до теми у підручнику та виконайте практичне завдання з презентації. Успіхів!

28.04.22

5 клас. Історія України Тема.. § 25. Літописці української історії § 26. Хто започаткував наукові дослідження історії України   https://www.youtube.com/watch?v=2nFL3nqQYz4  https://www.youtube.com/watch?v=r_HgOjVQano   https://www.youtube.com/watch?v=vP8isI_V8ug  https://www.youtube.com/watch?v=d3c-W_mS6tE

 Завдання: перегляньте відео презентації до уроку, опрацюйте матеріал нової теми у підручнику.

9 клас. Історія України. Тема: Розділ VІ. Українські землі у складі Російської імперії на початку XX ст.   §23. Соціально-економічний розвиток українських земель (продовження) Завдання: https://www.youtube.com/watch?v=4E7iDbfkKSc  1) Переглянути відео-урок.   2) Прочитати текст (тут або за підручником). 3) Виконати завдання в кінці тексту (усно і письмово у робочому зошиті - фото-звіт)  Кооперативний рух   Українські селяни, господарюючи в ринкових умовах, стикалися з багатьма складними проблемами — збут продукції, придбання техніки, отримання позик у банках тощо. Для багатьох із них самостійне розв’язання цих проблем було надзвичайно складним процесом. Селяни, а також міське населення — дрібні ремісники й робітники — за допомогою українських громадських діячів об’єднувалися в різноманітні кооперативи — споживчі, виробничі, кредитні тощо. У тогочасних політичних умовах кооперативний рух для українців став засобом захисту їх соціально-економічних інтересів, сприяв формуванню вмінь брати участь у діяльності самоврядних економічних організацій, був школою підготовки майбутніх громадських діячів. Після «мертвого періоду» в розвитку кооперативного руху в Наддніпрянській Україні багато зусиль для заснування нових кооперативів доклав «артільний батько» Микола Левитський (1859—1936). Ще в 1887 р. він організовував перші легально зареєстровані хліборобські спілки (артілі) в краї, а також перші виробничі артілі в містах. Поширенню кооперативного руху сприяли численні статті М. Левитського про кооперацію та видана в 1901 р. брошура «Спілкова умова для хліборобських спілок». У 1905 р. в Полтавській, Київській та Подільській губерніях діяла найбільша в Російській імперії кількість споживчих кооперативів. Збільшення числа кооперативів обумовлювало необхідність створення кооперативних спілок. У 1901 р. виник Союз кредитової кооперації в Бердянську, у 1908 р. — Союз споживчої кооперації в Києві, у 1910 р. — Союз споживчої кооперації у Вінниці. Однак у 1913 р. влада, намагаючись підпорядкувати українську кооперацію та долучити її до системи російської кооперації, примусила ці спілки ліквідуватися. Упродовж 1900—1914 рр. кількість кооперативів у Наддніпрянській Україні постійно зростала. У 1900 р. тут діяло 450, у 1905 р. — 820, у 1910 р. — 2100 кооперативів усіх видів. У 1914 р. в селах і містах діяло 3020 споживчих і 2477 кредитових кооперативів. За цим показником Наддніпрянська Україна посідала перше місце в Російській імперії.

Кооператив — добровільне об'єднання людей, які на пайових засадах спільно займаються певним видом господарської діяльності.

Зміни в становищі населення Розгортання процесу індустріалізації на українських землях викликало чимало змін. Провідні позиції поміщиків-землевласників у суспільстві послабилися. Своє становище зберігали переважно ті, хто створював товарні господарства в сільськогосподарському виробництві, переробні підприємства, вкладав кошти (купував акції) у банки, заводи тощо. На Правобережжі такими були родини Бобринських, Потоцьких, Браницьких. Усе більшими ставали вплив і значення буржуазії. Серед відомих представників тогочасної української буржуазії були родини Терещенків, Харитоненків, Римаренків, Симиренків та інші. У зв’язку з розвитком промисловості відбувалося зростання кількості робітників. У промисловості Наддніпрянщини в 1910 р. було зайнято 475 тис. робітників. Найбільшими центрами стали Харків, Катеринослав, Київ, Миколаїв, Одеса, Юзівка, Маріуполь. Становище промислових робітників Наддніпрянщини було важким. Робочий день тривав 12—14,5 години на добу. Значного поширення набула наднормова праця. Переважна більшість підприємств працювала за відсутності техніки безпеки, що призводило до численних нещасних випадків. Заробітна плата не забезпечувала прожиткового мінімуму більшості робітників. Особливо низькою вона була на підприємствах легкої промисловості. Підприємці також зменшували зарплату робітників за рахунок штрафів. Нестерпними залишалися житлово-побутові умови робітників. У 1913 р. щонайменше 70 % гірників Криворізького залізорудного басейну жили в бараках. Поширення ринкових відносин у сільському господарстві призвело до різкого розшарування українського селянства. Заможне селянство, як уже зазначалося, становило лише 5—8 % сільського населення, а біднота — 80 %. Через нестачу землі й демографічний вибух другої половини XIX ст. в 1860—1910 рр. сільське населення в Наддніпрянщині збільшилося на 86 %, а площа їхніх земель — лише на 32 %. Надлишок робочої сили становив близько 9,3 млн осіб. Це обумовило посилення трудової еміграції селян. Напередодні Першої світової війни селяни-переселенці з Наддніпрянщини найбільші громади утворили в Нижньому Поволжі (400 тис. осіб), Казахстані та Середній Азії (790 тис. осіб), на Далекому Сході (460 тис. осіб). Ці регіони компактного проживання українців отримали назву Сірий та Зелений клин.

Українські промисловці-меценати Кінець XIX — початок XX ст. називають «золотою добою» українського меценатства. Завдяки меценатам відбулася активізація суспільно-культурної діяльності українських діячів. Розширилось і поле діяльності меценатів. Меценати пропагували свої надбання, поширювали наукові знання, утворювали благодійні фонди. Наприклад, Богдан Ханенко передав до бібліотеки Київського Товариства охорони пам’ятників старовини і мистецтва шість томів власних «Старожитностей Придніпров’я». Крім того, йому належала ключова роль у заснуванні Київського художньо-промислового і наукового музею, відкритого в 1904 р. Зараз колекція Ханенків представлена в Державному музеї західного і східного мистецтва (Музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків). Багато уваги доброчинності присвятила родина Терещенків. Художнє зібрання Терещенків лягло в основу Київського музею російського мистецтва та інших музеїв столиці. Досить популярним ставало «садове» меценатство. Власники родових маєтків збирали предмети декоративно-прикладного мистецтва, картини, скульптури, бібліотеки. Самі ж садиби були шедеврами садово-паркового й архітектурного мистецтва. Митці зустрічалися і творили в маєтках Тарновських (Качанівка та Мотовилівка), Миколи Кондратьєва (Низи), княгині Наталії Яшвіль (Сунки та Княгиніно) тощо. Василь Тарновський (молодший) був щедрим меценатом українських культурних надбань: зокрема, допомагав часопису «Київська старовина» в 90-х рр. XIX ст. і Київському історичному музею. У його садибі Качанівці збиралися видатні діячі української культури М. Костомаров, П. Куліш, Марко Вовчок, російські живописці І. Рєпін, М. Ге та інші. В. Тарновський зібрав велику колекцію козацько-гетьманської музейної та архівної старовини і створив унікальну збірку шевченкіани. Він видав альбом із фотографіями офортів Т. Шевченка, каталог своїх музейних колекцій, альбом гетьманів («Історичні діячі Південно-Західної Росії», автори В. Антонович і В. Бец). Лазар Бродський — український підприємець, цукровий магнат, меценат. На його кошти утримувалися єврейська лікарня в Києві, заклади єврейської освіти. Також він фінансував будівництво установ загальноміського значення — Бактеріологічного інституту, Бессарабського критого ринку, підтримував розвиток трамвайного сполучення в місті. Саме коштом Л. Бродського була збудована найбільша в Києві Хоральна синагога. Зростала допомога школам, лікарням. Крім того, поширювалося соціальне благодійництво. Меценати піклувалися про жебраків, безпритульних, хворих тощо. Розширились і шляхи передачі коштів на благо закладів освіти. Це були духовні заповіти, стипендіальні фонди, пожертвування благодійним організаціям і земствам. Талановитого інженера і вченого Василя Симиренка більше шанували за кордоном. На Батьківщині він був відомий тільки вузькому колу української інтелігенції. І мало хто знав, що 10 % від своїх статків цукровар постійно віддавав на розвиток вітчизняної культури. На його кошти було видано кілька великих накладів «Кобзаря» Т. Шевченка, твори П. Чубинського, М. Драгоманова, М. Коцюбинського. Він підтримував Наукове товариство ім. Т. Шевченка у Львові, громадське зібрання «Родина», Товариство допомоги культурі та науці. В. Симиренко фінансував періодичні видання «Київська старовина», «Рада» тощо, дарував кошти на будівництво друкарень. При цьому він всіляко уникав слави мецената. У цей час активну участь у благодійності брали й жінки. Вони виступали опікунами освітніх закладів або головами благодійних товариств. У цьому напрямку уславилася Христина Алчевська, яка стала організатором народної освіти. Багаті спадкоємиці М. Браницька та А. Гавриленкова збудували у своїх маєтках храми, церковно-парафіяльні школи, лікарні. Жінки з родини Терещенків були членами Ради київського відділу кураторства імператриці Марії Федорівни щодо глухонімих.

Чимало зробили меценати і благодійники для розбудови міст, де вони жили або тримали свої маєтки, заводи, фабрики.

Висновки За рівнем розвитку провідних галузей, концентрації виробництва та монополізації промисловість Наддніпрянщини на початку XX ст. посідала одне з перших місць у Російській імперії. Незважаючи на деякі успіхи, українські землі залишалися краєм із відсталим сільським господарством, де недостатньо застосовувалися сучасні знаряддя праці й сільськогосподарська техніка. Український кооперативний рух на початку XX ст. зберігав високі темпи розвитку, набуваючи нових організаційних форм.

Розгортання індустріалізації спричинило зміни в соціальній структурі українського суспільства й становищі основних верств населення. Наприкінці XIX — на початку XX ст. помітним явищем суспільного і культурного життя українських земель стали меценатство і благодійництво. Завдяки значним пожертвуванням родин Терещенків, Симиренків, Ханенків, Алчевських, Тарновських, Бродських та інших на новий рівень вийшли українська культура і український національний рух, розвивалися міста. Запитання та завдання 1. Хто є засновником кооперативного руху в Наддніпрянщині?  2. Назвіть імена відомих представників тогочасної української буржуазії. Хто з них уславився меценатською діяльністю? 3.Яку роль у розвитку українського економічного життя відігравав кооперативний рух? 4. Охарактеризуйте зміни в суспільному житті українських земель, спричинені розгортанням індустріалізації. (письмово у робочому зошиті – обов’язково) 5.Визначте наслідки економічної кризи 1900—1903 рр. для економіки Наддніпрянщини. 6. Визначте, які проблеми були найважливішими для соціально-економічного розвитку українських земель на початку XX ст. Якими шляхами їх було можливо розв'язати? ( завдання 5. 6 - письмово у робочому зошиті – за бажанням)

9 клас. . Правознавство.Тема. § 22-23. Адміністративна та кримінальна відповідальність

https://www.youtube.com/watch?v=9UtzkqpYnPI            https://www.youtube.com/watch?v=f0YC9z-DuCw    

   Завдання: опрацюй те матеріал теми у підручнику перегляньте відео та презентацію до уроку,

10 клас. Громадянська освіта. Тема Причини та наслідки корупції в економіці та політиці. Шляхи подолання корупції.

https://naurok.com.ua/prezentaciya-lobiyuvannya-interesiv-ta-korupciya-235934.html   https://legallawyer.com.ua/yurydychna-dumka/korupcziya/ https://ucu.edu.ua/news/7-praktychnyh-porad-yak-podolaty-koruptsiyu-vid-pitera-ajgena/ Завдання:  опрацюйте матеріал теми у підручнику, перегляньте відео

:презентацію, виконайте завдання та дайте відповіді на питання до теми у підручнику(усно).  Підготуй теся до практичної роботи з виченої теми 

29.04.22

10 клас. Громадянська освіта. Тема Практичне заняття №19. Як протидіяти корупції. https://nus.org.ua/articles/p-yat-video-dlya-uroku-pro-antykoruptsiyu/  http://sumska.land.gov.ua/info/zapobihannia-proiavam-koruptsii/  Завдання: повторіть вивчений матеріал теми, перегляньте відео до уроку, напишіть есе на тему: «Шляхи подолання корупції»(фото - звіт)

9 клас. Історія України. Тема. §24. Суспільно-політичне життя в Наддніпрянській Україні https://www.youtube.com/watch?v=M9VGSq3KML8  https://www.youtube.com/watch?v=ElSMPFPdFSg    Завдання: опрацюйте матеріал теми у підручнику, перегляньте відео до уроку, виконайте тестові завдання: https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=5605900  Завдання необхідно виконати до  7 травня 18:00 

9 клас. Мистецтво. Тема. Тема 31—32. Мистецтво в діалозі культур  https://www.youtube.com/watch?v=4PDP-VOz4iE Завдання: опрацюйте матеріал теми у підручнику, перегляньте відео до уроку. Практичне завдання:  На основі зразків, поданих у підручнику, поясніть, як відбувається діалог мистецтв Заходу і Сходу.

8 клас. Історія України. § 30. Правобережжя та західноукраїнські землі в середині XVIII ст. Гайдамацький рух. https://www.youtube.com/watch?v=CE3jb1SP1UM

1. Соціально-політичне та економічне становище Правобережної України. Причини розгортання національно-визвольної боротьби. Річ Посполита, повернувши наприкінці XVII ст. Правобережжя, зуміла відновити колишню владу лише на початку XVIII ст. (1714 р.). Українські землі знову були розподілені між магнатськими родинами, яких налічувалося близько 40: Любомирські, Потоцькі, Чарторийські, Жевуські та інші. Їм належало близько 80 % земель Правобережжя.

Щоб відродити життя на цих землях, магнати роздавали селянам земельні наділи та звільняли їх від усіх повинностей терміном на 15—20 років. Завдяки цим заходам Правобережна Україна швидко наповнювалася переселенцями з Галичини, Лівобережжя та інших районів, відроджувалося її життя. Проте після закінчення терміну слобід вимоги панів до селян зростали. Поверталося кріпацтво. Панщина сягала до п’яти-шести днів на тиждень. До соціального гноблення додавалися утиски на релігійному ґрунтіПосилення панщини та національно-релігійне гноблення призвели до широкого народного опору. Невдоволені селяни приєдналися до розбійницьких (гайдамацьких) ватаг, що діяли на Правобережжі. Виник рух, учасників якого називали гайдамаками (назва походить від османсько-турецького слова, що перекладається як «нападати», «шарпати», «гнати», «переслідувати») Зростання кількості невдоволених у результаті посилення кріпацтва, нечисленність польської армії на Правобережжі (4 тис. осіб), сусідство із Запорозькою Січчю, із якої виходили ватажки народного руху, перетворили гайдамаків на могутню силу, яка була здатна повалити польську владу на українських землях.  2. Повстання гайдамаків. Перше велике гайдамацьке повстання вибухнуло в 1734 р., коли в Речі Посполитій точилася боротьба навколо обрання нового короля. Сотник надвірного війська князя Єжі Любомирського на ім’я Верлан утік із війська та оголосив повстання проти панів.    Гайдамаки — селяни-втікачі, вигнанці-запорожці, кримські й ногайські татари, що об’єднувалися у ватаги (купи) і займалися степовим розбоєм («козацьким промислом»). Уперше назва «гайдамацьке гультяйство» була вжита в універсалі командира польських військ від 22 лютого 1717 р. Згодом назву «гайдамаки» почали використовувати для позначення учасників українського національно-визвольного руху. Верлан зібрав загін прихильників і рушив у похід Брацлавщиною та Галичиною, руйнуючи маєтки шляхти, суди та канцелярії. Він розсилав універсали начебто від імені російської цариці Анни Іванівни, подекуди запроваджував козацькі порядки. Найбільшим успіхом Верлана було здобуття Вінниці. Проте під тиском російських і польських військ Верлан був змушений втекти до Молдавії. Верлан надихнув на боротьбу нові загони гайдамаків. Щоб їх приборкати, шляхта почала чинити розправи. Проте народний рух не припинявся. Зрештою польські війська вдалися до тактики «поділяй і володарюй». Вони залучили на свій бік одного з ватажків гайдамаків Саву Чалого, який завзято нищив своїх колишніх побратимів. Однак запорожці невдовзі вбили зрадника.  Новий спалах гайдамацького руху відбувся навесні 1750 р. За своїм розмахом він перевершив попередній. Брацлавщина, Київщина, Волинь, Поділля були позбавлені шляхетського панування.  Розуміючи, що події набирають негативних для Росії наслідків, імперський уряд увів свої війська та жорстоко приборкав повстання. Проте остаточно гайдамацький рух  придушити не вдалося.Гайдамак. Невідомий художник. Початок ХІХ ст. Гайдамаки. Художник О. Мизін. 1927 р. Із листа шляхтича з Летичева до коронного гетьмана Ю. Потоцького про організацію гайдамаками своїх нападів (1746 р.)  Коли [ці гультяї] нападають на село або містечко, то насамперед забезпечують собі дзвіницю, щоб ніхто не вдарив на сполох. Пізніше кілька стає на воротах, двох або трьох гарно кличуть до вікна, щоб їм відчинили. Коли хтось добровільно відчинить, лише заберуть те, що він має. Коли буде сперечатися або боронитися, то поб’ють, поріжуть і все заберуть. Коли нападають на полі або в лісі, то мають такий звичай. Розміщуються в якомусь ярі, де їм із близьких сіл доставляють харчі. Один із гайдамаків сидить на дереві, а коли хтось переходить або переїздить, вискакують і проводять до себе до яру.1. Яким є ставлення автора до гайдамаків? 2. Яку тактику використовували гайдамаки? 3. Чим можна пояснити появу такого явища, як гайдамацтво? Розгляньте ілюстрації. Чи відображають вони справжню сутність гайдамацького руху?( письмово, фото-звіт)  Завдання: опрацювати матеріал теми у підручнику, у групі, переглянути відео до уроку, відповісти на питання до теми

8 клас. Всесвітня історія § 19. Річ Посполита у другій половині XVII—XVIII ст. https://www.youtube.com/watch?v=aRypHAmed5g  https://naurok.com.ua/prezentaciya-rich-pospolita-17-18-st-168752.html Завдання: опрацювати  новий матеріал у підручнику, переглянути відео та презентацію до уроку, виконати завдання та відповісти на питання до теми параграфа